Мобілізаційний код: Цифрова трансформація від “доставки” до громадянина

“Доставка” до ТЦК: від цифр до людських доль

У червні поточного року Державне бюро розслідувань повідомило про викриття злочинної групи у лавах одного з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК) на Одещині. За версією слідства, посадовці незаконно утримували громадян, застосовуючи до них фізичне насильство та психологічний тиск, а в окремих випадках йшлося про погрози сексуального характеру. Ця справа, яка в публічному просторі отримала назву «справа Доставки» за однойменним робочим Telegram-чатом фігурантів, оголила глибинні проблеми мобілізаційного процесу в Україні.

Термін «Доставка» як назва чату є не просто цинічним. Він чітко відображає логіку кількісної мобілізації: знайти, затримати, оформити, передати далі. У такому підході громадянин перетворюється на об’єкт адміністративного конвеєра, хоча фізично «доставлена» людина ще не стає повноцінним воїном. Така система дозволяє виконати кількісний план, але не сприяє створенню реальної військової спроможності.

Україна, стикаючись із дефіцитом людських ресурсів, не може дозволити собі романтизувати питання комплектування. На відміну від Росії, яка має значно більший демографічний потенціал і здатна компенсувати втрати за рахунок чисельності, для України якість стала не просто доповненням, а умовою виживання. Країна з меншими ресурсами мусить максимально ефективно перетворювати кожну людину, кожну компетенцію, кожну гривню та місяць підготовки на реальну оборонну спроможність.

Корупція та “справедливий” розподіл ризику

Проблема «доставки» не розпочинається у стінах ТЦК. Вона корениться в егоїстичному суспільному договорі, де один намагається використовувати іншого як засіб, а для себе виборювати винятки. У такому контексті поняття «доставка» та «вирішити питання» стають двома сторонами однієї норми.

Використання мови про «людину як ресурс», «витратний матеріал» чи, в найгіршому випадку, «м’ясо» – це ознака архаїчної імперської моделі. Вона передбачає, що сильніший використовує слабшого, начальник має право на свавілля, а підлеглий має терпіти. Україна воює проти держави, яка довела цю логіку до досконалості, але було б небезпечно вважати, що подібне мислення автоматично зникає по цей бік кордону.

Мовчазна норма часто є важливішою за окремого порушника. Навколо кожної корупційної схеми, незаконного затримання чи безвідповідального наказу існує коло людей, які бачать, знають, пристосовуються, виправдовують або користуються результатом. Хоча пасіонарна меншість періодично порушує питання, система реагує. Однак масова культура визначається не лише тим, що ми засуджуємо в соцмережах, а й тим, що роками толеруємо під прикриттям «так заведено».

Цей «код» проявляється по-різному: начальник бачить підлеглого як взаємозамінну одиницю, посадовець – повноваження як приватний ресурс, а громадянин – закон як перешкоду, яку слід «вирішити». Це дві сторони одного старого договору: слабшого можна експлуатувати, а сильніший або заможніший може купити собі право не бути використаним.

Масштаб бронювання яскраво ілюструє цю суперечність. На початок 2026 року в Україні було близько 1,3 мільйона заброньованих осіб, що обґрунтовано критичною інфраструктурою, оборонною промисловістю, медициною, енергетикою та державним управлінням. Проте, за оцінками, значна частина бронювань та відстрочок є фіктивною. Хоча це не привід підозрювати кожне бронювання, сам факт існування «ринку винятків» руйнує відчуття справедливого розподілу ризику. «Вирішити» в цьому контексті означає не скасувати небезпеку, а перекласти її на когось іншого.

Армія, влада та ТЦК – це не окремі інституції, а відображення суспільства. Вони складаються з українців і відтворюють як чесноти (солідарність, жертовність), так і вади (патерналізм, корупція, мовчазна толерантність до несправедливості, звичка шукати винятки). Не можна звинувачувати лише одну сторону. Держава не має виправдовувати свавілля ухиленням громадян, а громадянин – власне ухилення провалами держави. Армія не може вимагати довіри, не забезпечуючи якості підготовки та застосування людей. Кожна сторона має свою зону відповідальності, і жодна не може отримати моральну індульгенцію за помилки інших.

У 2022 році Україну врятувала пасіонарна меншість, яка взяла на себе непропорційно велику частку ризику. Але цей «золотий запас» героїв вичерпується. Тепер їхній тягар має бути розподілений ширше – не тому, що всі мають стати штурмовиками, а тому, що кожен має перестати вважати спільну безпеку чужою відповідальністю.

Від кількісного обліку до реальної спроможності

Проблему чітко ілюструють цифри. Військова омбудсменка Ольга Решетилова повідомила, що близько 7% мобілізованих мають законне право на відстрочку, яке з різних причин не було враховано. Держава вже витратила кошти на цих людей, але частина з них зрештою звільниться. Окремо, за попередніми даними, до військової частини потрапило близько двох тисяч осіб, непридатних до служби за станом здоров’я. Це не просто порушення прав, а управлінська неефективність.

Згідно з даними Офісу генпрокурора, з січня 2022 року до вересня 2025-го зареєстровано понад 235 тисяч кримінальних проваджень за самовільне залишення місця служби (СЗЧ) та понад 53 тисячі – за дезертирство. Майже 290 тисяч проваджень свідчать про те, що система не лише набирає людей, а й масово їх втрачає. Причини СЗЧ різноманітні: від свідомого ухилення до страху, виснаження, конфліктів, стану здоров’я, поганого командування чи помилок розподілу. Цифра змушує аналізувати весь шлях людини в системі, а не лише момент призову.

Тарас Чмут також звертав увагу на проблему: щомісячні цифри мобілізованих не відображають реальної кількості людей, які потрапляють до бойових або забезпечувальних підрозділів. Частина відсіюється на різних етапах. Формальна система рахує входи, а якісна – результат. Критерієм успіху мобілізації має бути не кількість людей, переданих ТЦК, а скільки з них за кілька місяців стали підготовленими, мотивованими та збереженими військовослужбовцями.

Компетенції як ресурс, що втрачається

Система може втрачати якість навіть тоді, коли вона вже створена. Масові переведення військовослужбовців Повітряних сил до Сухопутних військ на початку 2025 року викликали резонанс. Йшлося про переведення вузькопрофільних фахівців, таких як авіатехніки. Генштаб заявляв про відсутність планів переведення дефіцитних спеціалістів. Однак брак людей не виправдовує знищення дефіцитних компетенцій. Забираючи авіатехніка чи іншого фахівця, щоб «закрити дірку», ми створюємо більшу проблему в іншому місці.

Це різниця між кількісним та якісним мисленням. Перше запитує: «Скільки людей у нас є?». Друге: «Що саме ця людина вміє, де її компетенція дасть найбільший ефект і якою буде ціна неправильного рішення?»

Мобілізація якості – це не альтернатива примусу, а взаємна відповідальність. Держава має право мобілізувати громадян, а громадянин – обов’язок не перекладати весь ризик на інших. Суспільство має відмовлятися від норми «хай іде хтось інший». Це означає, що статус, гроші чи зв’язки не дають права приватизувати безпеку за рахунок слабшого.

Держава повинна забезпечити однакові правила, якісний облік, справедливі ВЛК, добір за компетенціями, зрозумілі терміни служби та відповідальність за корупцію. Якщо держава вимагає від людини прийняти ризик смерті, вона повинна довести, що не ставиться до неї як до вантажу. Армія має перетворити мобілізованого на воїна: навчити, правильно розподілити, забезпечити зворотний зв’язок та оцінювати командира не лише за завданням, а й за ціною його виконання.

У нормальній системі ці три сторони – суспільство, держава, армія – підсилюють одна одну. Справедливі правила підвищують довіру, що полегшує комплектування. Якісна підготовка повертає суспільству історії про професіоналізм, а не безправ’я. Це зменшує потребу держави в жорсткішому примусі. У хворій системі навпаки: несправедливість породжує ухилення, ухилення – примус, примус – нову недовіру. Тому справедливість під час війни – це оборонна технологія.

Програма адаптації новобранців, яка масштабувалася з 2025 року, свідчить, що це не утопія. Зменшення кількості СЗЧ із навчальних центрів на 14% показує: розмова з людиною про її права, фінанси, психологічну адаптацію та подальший маршрут служби повертає їй відчуття суб’єктності й контролю, що призводить до кращого результату. Повага до людини стає чинником військової ефективності.

Україні потрібна не лише реформа ТЦК, а й зміна суспільної норми. Людина – не вантаж для «доставки». Бронювання – не товар. Посада – не приватний ресурс. Підлеглий – не витратний матеріал. Власна безпека – не право перекласти ризик на слабшого. Архаїчний код «терпи або порішай» залишає людину в системі, де право залежить від місця в ієрархії.

Українська альтернатива починається з принципу: я – суб’єкт, і той, хто поруч зі мною, – теж суб’єкт. Це випливає відповідальність громадянина, межа державного примусу, вимога до командира та сенс справедливого розподілу ризику. Зміна якості суспільства означає, що критична маса людей визнає принцип спільної відповідальності.

Мобілізація є дзеркалом суспільства. Неможливо побудувати якісну армію в культурі, де кожен рятує лише себе. Але неможливо вимагати зрілості від громадянина, якщо держава та армія поводяться з ним як з об’єктом. Герої 2022 року врятували суспільство. Тепер завдання – зробити їхній код (відповідальність, суб’єктність, готовність діяти заради цілого) нормою для більшості.

Тоді «мобілізація якості» означатиме країну, яка перетворює готовність, компетенції та довіру людей на спільну силу. Саме так менша за ресурсами Україна може не копіювати імперію, а перемогти її – не лише на полі бою, а й у ставленні до людини.