Львів вшановує жертв примусового виселення: пам’ять депортованих 1944-1951 років.
Львів вшанує пам’ять жертв примусового виселення з Лемківщини та суміжних територій
У неділю, 13 вересня, Львів стане місцем проведення пам’ятного заходу, присвяченого Дню вшанування українців, примусово виселених з їхніх історичних земель у період з 1944 по 1951 роки. Подія, організована за підтримки Львівської обласної військової адміністрації, покликана нагадати про трагічні сторінки української історії та вшанувати пам’ять тих, хто був змушений покинути свої домівки.
Депортації та їхні наслідки: історичний контекст
О 14:00 розпочнеться церемонія покладання квітів та запалення лампадок біля пам’ятника депортованим українцям із Закерзоння. Місце проведення – перехрестя вулиць В. Стуса, І. Свєнціцького та Снопківської. Після цього відбудеться екуменічна панахида, яка об’єднає представників різних конфесій у спільній молитві за загиблих. Жителів та гостей Львівщини закликають долучитися до цього важливого для національної пам’яті заходу.
Історія примусового виселення українців має глибоке коріння, що сягає післявоєнних років. 8 листопада 2018 року Верховна Рада України офіційно встановила другу неділю вересня як День вшанування пам’яті жертв цих трагічних подій. Це рішення стало важливим кроком у визнанні та осмисленні наслідків радянсько-польських угод, що призвели до насильницького переселення сотень тисяч українців.
Угода про “взаємний обмін населенням”, укладена 9 вересня 1944 року між УРСР та Польським комітетом національного визволення, мала на меті врегулювання прикордонних питань та етнічного складу населення. За цією угодою, українці, які проживали на території Польщі, мали бути переселені до Української РСР, а поляки – до Польщі. Однак, заявлений “обмін” швидко перетворився на масштабні та жорстокі депортації.
Під примусове виселення потрапляли українці, що мешкали на Холмщині, Грубешівщині, Томашівщині, Красноставщині, Володавщині та інших повітах Люблінського, Ряшівського, а згодом і Краківського воєводств. Незважаючи на формальну добровільність, на практиці це часто означало відмову від батьківщини під тиском та погрозами. Відсутність чітких критеріїв національності та зловживання з боку органів влади, які використовували навіть нацистські окупаційні документи (Kennkarte) для визначення національності, призвели до того, що сотні тисяч людей були змушені покинути свої домівки, втративши все своє майно.
Згідно з угодою, у 1944-1946 роках до УРСР було примусово переселено понад 482 тисячі українців. Їх розселили по різних регіонах радянської України, від Галичини до Причорномор’я. Паралельно, близько 790 тисяч поляків та євреїв було переселено з західних областей УРСР до Польщі.
“Акція Вісла”, проведена польським комуністичним режимом у 1947 році, стала продовженням політики депортацій. Українці, які відмовилися виїжджати до СРСР, були примусово переселені на північ і захід Польщі. За кілька місяців майже 150 тисяч людей стали жертвами цієї акції. Обміни прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках також призвели до позбавлення батьківських домівок ще десятків тисяч українців.
Ці події залишили глибокий слід в історії українського народу, нагадуючи про ціну національної ідентичності та прагнення до свободи. Пам’ять про жертв примусового виселення є важливою для збереження історичної правди та недопущення подібних трагедій у майбутньому.
