«Незламні»: нове обличчя для ветерана

Джерело: ukrinform.ua

Понад 20 тисяч українців, які постраждали через війну, отримали у Львові меддопомогу і змогли повернутися в соціальне життя

Національний реабілітаційний Центр Unbroken («Незламні») почав працювати у Львові на початку повномасштабної війни. Він створений на базі Лікарні святого Пантелеймона. Через війну реабілітація, яку проводили тут раніше, зазнала суттєвих змін. З’явилися нові проєкти, відділення, центри протезування та екзопротезування. Більше ніж 20 тисяч українців, які постраждали через війну, отримали тут не лише фахову меддопомогу, а й змогли повернутися з війни в соціальне життя й навіть знайшли нову роботу. Сучасні підходи та методи відновлення пацієнта, запозичення досвіду інших країн допомагають «Незламним» формувати власну реабілітаційну систему, яку вже називають однією з найкращих у світі.

То в чому її секрет, хто сьогодні шукає тут допомогу, і як відновлюються тут після війни, – у репортажі Укрінформу.

АКТИВНИЙ ЛІКОТЬ, АБО ЯК «ТИХИЙ» СТАВ «ТИТАНОМ»

Зранку в Центрі протезування та ортезування людно. Одні пацієнти на колісних кріслах очікують консультації фахівців, інші вже тренуються з них вставати і приміряють нові протези. Серед них – боєць Іван, позивний «Тихий», з яким Укрінформ познайомився майже два роки тому в Івано-Франківську. Тоді воїн після втрати на війні руки й ноги лише починав тренування зі стрільби з лука завдяки унікальній системі – він стріляє зубами. Тепер «Тихий» – чемпіон України в категорії людей з вадами зору і власник Львівського клубу, де і дорослих, і дітей навчають стріляти з лука.

Іван «Тихий», ветеран

– Я був «Тихий», а тепер – титановий, і взяв собі псевдо «Титан», – усміхається Іван.

Розповідає, у Центрі він два роки проходить реабілітацію й тепер налаштовує протез для ходьби.

– Тут «підганяють» протез. Колісним кріслом ще користуюся, бо з такою ампутацією складно переміщуватися. Не завжди є ліфти, пандуси, тому колісне крісло – невіддільна частина мого життя… Ще дуже хочу активний лікоть, бо свого немає. Цей протез – електрична долоня, я можу щось притримати, але щоб щось підняти, потрібна допоміжна рука. Буває, коли щось тримаєш, лікоть падає, і все, що в руці, падає теж. Тут нам хочуть відремонтувати й поліпшити цей протез, – пояснює «Титан».

Андрій, протезист Центру протезування та ортезування «Незламні»

Тим часом у другій кімнаті працює команда протезистів. В унікальній лабораторії відчутний запах смол та клеїв, але Андрій ніби цього не помічає. Лише усміхається, коли запитую про захисну маску. Каже, працює тут третій рік поспіль. Його перша освіта – електрозварювальник. У Німеччині ще здобув фах ортезиста і протезиста. Андрій упевнений, що в його роботі найперше потрібні інженерна думка та індивідуальний підхід до кожного пацієнта.

– Було б дуже легко, якби ми робили все однаково, наче станок. Але в нашій професії треба виконувати все так, щоб людині було приємно, коли вона ходитиме. Для цього використовуємо нові технології. Тепер Україна в протезуванні є першою у світі. Розумієте, конкуренції в цій сфері немає, ми всі обмінюємося досвідом, їздимо на навчання та тренінги… Що найперше запитую людину, якій виробляю протез? Чого вона очікує від нього? Інколи люди думають, що протез може піти за людину, але, на жаль, такого не буває. Це дуже велика праця. Треба багато займатися для освоєння протеза. Тому я завжди зважаю, для чого людині протез – хтось хоче на городи ходити, хтось – бігати, а інші – плавати. Для цього буде змінюватися комплектація самого протеза, – пояснює Андрій.

БІЛЬШІСТЬ ПАЦІЄНТІВ З АМПУТАЦІЯМИ – МОЛОДІ ЛЮДИ

Щомісяця в Центрі протезування та ортезування виробляють більше ніж 40 протезів. Окрім цього, тут проводять їх ремонти, заміни деталей та інше. Кажуть, точної математики немає.

Владислав Сіховський, керівник Центру протезування та ортезування «Незламні»

– Ми виконуємо усі звернення. Більшість наших пацієнтів – військові. Багато залежить від кількості евакуаційних поїздів, які до нас приходять, і від складності випадків, бо що він складніший, то довше відпрацьовується, – говорить керівник Центру протезування та ортезування Владислав Сіховський.

Розповідає, військові з ампутаціями можуть очікувати на протезування вже за два місяці після операції. Усе залежить від повного загоєння кінцівки. Є випадки, коли про протезування мова може бути лише через пів року. Але навіть у найважчих ситуаціях протез тут виготовляють за два тижні.

– З легкими випадками ми можемо впоратися навіть за день, – усміхається Владислав Сіховський.

Каже, в Україні протезування удосконалювалося ще у 2014 році, коли з’явилися перші військові травми. Нині – це нові технології, компоненти й методи.

– У своїй роботі ми почали опановувати 3D-друк, методи швидкого виготовлення, а відповідно і встановлення біонічних компонентів. На жаль, в Україні більшість пацієнтів з ампутаціями – молоді люди. Вони ведуть активний спосіб життя і навіть після поранення до такого життя повертаються, – підкреслює Владислав Сіховський.

За його словами, протези підбирають так, щоб вони були безпечні, комфортні та функціональні. Завжди враховують, що біонічні є важчими за механічні протези, бо тут ідеться про акумулятори, розміри та інше.

– Наприклад, біоніка ніг – це мікропроцесорні, гідравлічні коліна. Вони безпечніші, можуть уберегти пацієнта від падіння, підлаштуватися під його темп ходи, допомогти під час ходіння сходами догори. Але коли є дуже коротка кукса і треба ставити біонічні протези, то є ймовірність, що він може не триматися. Треба придумувати додаткові методи кріплення або обирати інший колінний вузол. Якщо йдеться про руки, то біоніка – це біоелектричні протези, які скорочуються за допомогою м’язових імпульсів… Тут біоніка використовується для більш делікатної роботи. Якщо говорити про тяжкі фізичні навантаження чи роботу в екстремальних умовах, то в таких випадках краще використати механічні протези, – пояснює Сіховський.

Він зауважив, що для пацієнтів під час протезування важлива мотивація. Що вона сильніша, то швидше людина пристосується до протеза. Серед складних випадків у майстерні називають роботу з парними протезами. Але торік у Центрі для військового Миколи із чотирма ампутаціями вдалося створити індивідуальну систему для керування автомобілем. Він майже рік проходив реабілітацію і нині сам тут працює.

БРАТЕ, У ТЕБЕ Ж Є НОГИ

Ми зустрічаємось із Миколою біля соціального гуртожитку, де мешкають пацієнти Центру. Тут вони можуть перебувати зі своїми родинами стільки часу, скільки потрібно їм для повної реабілітації. Ні за житло, ні за комунальні послуги не платять. Останні платіжки взяла на себе міськрада Львова. Микола запрошує нас до своєї кімнати. Помічаємо, що тут все облаштовано для зручності людей з інвалідністю – широкі проходи, великий ліфт, просторі балкони, меблі з дверцятами та шухлядами, які відчиняються дотиком руки. Микола розповідає, що в його помешканні найбільше вазонів. Каже, любить квіти, хоча часу за їхнім доглядом тепер обмаль.

Микола, ментор-ветеран Реабілітаційного центру «Незламні»

– Я все думав, чим буду займатися в такому стані. Спочатку бігав, а тепер знайшов себе в Центрі на посаді ментора-ветерана. Тут я більше користі бачу від своєї роботи. Хлопці мене розуміють з півслова, ми ж побратими. От недавно привезли Євгена з морської піхоти. У нього подвійна ампутація рук, як у мене. Він спочатку говорив, що все це його дістало… А я кажу йому: «Брате, у тебе ж є ноги, а ти подивися на мене…» Посадив його в авто, увімкнув реп, повний газ по Львову – і він наче ожив. Уявіть, у нього ще все болить, попереду операції, а він вже купив таку машину, як у мене, – говорить Микола.

Про себе він розповідає дуже скромно. Родом із Новояворівська, працював у Києві. Щойно там загуділи перші сирени тривоги, пішов у ЗСУ добровольцем. Служив у 93 бригаді «Холодний Яр».

– Коли ті таргани (армія РФ, – .) лізли з боку Білорусі, я служив на Чернігівщині. Там тримали оборону прикордонних міст і сіл. Потім була Харківщина, теж прикордонні міста і села, а згодом – Донбас. Першого поранення зазнав у 2023 році на Вовчанському напрямку. Мене зашили-заштопали, у ногу поставили металеву пластину – і я повернувся на фронт. Уже за чотири місяці був Бахмутський напрямок, і там я потрапив під мінометний обстріл, який тривав майже п’ять годин. Сховатися неможливо, під Кліщіївкою тоді було справжнє пекло, – пригадує Микола.

У тому бою через важке поранення він знепритомнів. Не пам’ятає, як і коли його евакуювали. Та й спитати тепер, каже, уже немає в кого. Побратими загинули. У лікарні біля нього були брат і батьки.

– Я десь місяць був у комі. Після численних операцій мені пощастило поїхати у США. Там за чотири місяці повністю протезували руки і ноги. Коли повернувся, мені знову пощастило – потрапив на реабілітацію до «Незламних». Тут мені довелось удосконалювати всі протези. Хлопці наші – молодці, – констатує Микола.

Запитую його про плани на життя.

– Я пливу за течією. Працюю, експериментую. Ось узимку пробував ставати на лижі. У червні стрибатиму з парашутом, – говорить ветеран і пропонує підвезти нас до реабілітаційного центру. Каже, має повертатися до роботи, на нього чекають колеги та побратими.

СІРІ СТІНИ Й ЧОРНА СТЕЛЯ

Сьогодні Unbroken – один із найбільших реабілітаційних центрів в Європі. Нині тут працює чотири відділення – реабілітації пацієнтів з ураженнями спинного мозку, неврологічної реабілітації, ортопедичної та окремо відділення амбулаторної реабілітації. Загалом – приблизно 160 фахівців. З початку повномасштабної тут створили спортивний та соціальний простори, працює програма роботи з пацієнтами, які втратили зір, протезування слуху та інші. Два роки тому свої двері відчинила і Творча майстерня.

Марта, керівниця Творчої майстерні Реабілітаційного центру «Незламні»

– До цієї ідеї мене спонукав ветеран, який дуже хотів навчитися малювати. Раніше ми працювали в кабінеті арттерапевта по 2–3 години, але займатися творчістю там було важко, бо ж білі стіни, чисті дивани… – усміхається керівниця Творчої майстерні Марта.

Розповідає, тоді ветеран збудував для себе майстерню з будівельного сміття. Це Марту так вразило, що вона уві сні побачила, якою б мала бути Творча майстерня, і розповіла про це керівництву Центру. Її підтримали. Спершу з’явилася гончарна кімната, де є стіл, шафа й гончарне коло, а потім доєднали простір лікарняного коридору й отримали художню зону. Тепер пацієнти тут без обмеження можуть малювати фарбами, ліпити з глини, вирізати, смакувати кавою і насолоджуватися товариством.

– Принцип майстерні такий, що пацієнти найперше тут просто відпочивають, бо проходять складне лікування, а воно виснажливе. Якщо в людини з’являється бажання щось творити, – це успіх, бо вона відкинула проблеми і сконцентрувалася на своєму бажанні. Коли людина торкається фарби чи глини, я від цього щаслива. Це дуже класно – чути від хлопців з ампутаціями, яких мучать фантомні болі, що вони забувають про біль у моменти творчості, – говорить Марта.

Костянтин, ветеран і помічник керівниці Творчої майстерні Реабілітаційного центру «Незламні»

Зізнається, вона б хотіла, щоб у кожній лікарні працювали такі майстерні, і для цього всюди демонструє творчі успіхи своїх дорослих учнів. Серед них – інклюзивний посуд, який тут створили завдяки Костянтинові. Свого часу він теж був пацієнтом у реабілітаційному центрі, а тепер допомагає ветеранам відкрити для себе мистецтво.

– Люблю, коли творчі вироби можна не лише побачити, а й торкнутися до них. Спершу люди думають, що кераміка – це лише глечики, але потім відчувають смак у роботі з глиною, – говорить помічник Творчої майстерні Костянтин.

Тим часом Марта демонструє нам винахід Костянтина – горня для людей, які втратили зір.

– Отут є ніша з діркою, і туди вкладаємо паличку з коркового дерева. Палець ставимо зверху. Коли наливаємо воду в горнятко, паличка підходить до верху, її відчуває палець, і тоді людина розуміє, який рівень налитої рідини. Так вона її не переллє й не обпечеться окропом, – демонструє Марта. Вона впевнена, що такий посуд тепер має бути в кожному ресторані. Запитую, чи вже є замовники.

– Людям про це потрібно розповідати, – вважає Костянтин.

ПРОТЕЗ ДЛЯ ОБЛИЧЧЯ: СИМБІОЗ МИСТЕЦТВА ТА МЕДИЦИНИ

Поки Марта демонструє нам роботи Творчої майстерні, сюди приходить Павло. Ветеран зізнається, що з керамікою ознайомився тут вперше і вже створив унікальні вироби, навіть свій автопортрет. Нині, каже Павло, у нього творча криза й очікування протеза для другого ока. Через війну Павло сприймає мистецтво, як і життя, лише на дотик.

Павло, ветеран

– До ЗСУ я приєднався ще у 2021 році. Працював водієм у соцслужбі. Від міськради мене скерували відвезти на Львівщину трьох контрактників. Один із них не встиг пройти медобстеження, тож ми заночували в казармі. Там мене все це так захопило, що я вирішив теж податись у ЗСУ. Поділився цим із дружиною, отримав підтримку й, залишивши вдома трьох дітей, підписав контракт, – розповідає Павло.

Під час повномасштабної війни він служив у 95 десантно-штурмовій. У вільний час з інструктором з мінно-вибухової техніки хотіли обстежити новинки російської армії і натрапили на протитанкову міну.

– Тоді нас було 19 бійців, троє загинули. Решта отримали травми. У мене – одна з найважчих, очей немає. З правого боку – протез, його поставили американці, – уточнює Павло.

Зустрічаємося з ним уже за кілька хвилин у центрі екзопротезування. Тут Павлові зробили ще один протез ока. Приміряють.

– Я тепер ніби ліпше бачу, – жартує Павло і стає до фотографії з Таїсією Яровою, яка понад місяць працювала над цим протезом.

Таїсія Ярова, фахівчиня екзопротезування Реабілітаційного центру «Незламні»

– Цей протез виготовлений для незрячої людини так, щоб вона самотужки могла його одягати та знімати й не хвилюватися, що він якось не так «сидить». Для цього ми використали ортодонтичний дріт, амортизувальні елементи, медичний силікон і гарну оправу, – розповідає фахівчиня з екзопротезування.

За її словами, кожний протез – індивідуальний, а тому вимагає і точності, і творчості.

– Це повністю ручна робота. Єдине, у чому мені допомагав 3D-друк, – це скановане обличчя Павла з травмою, а по ньому я вже вираховувала межі протеза, зони, де можуть рухатися частково збережені м’язи, щоб протез не випадав і не відклеювався від шкіри. Ось тут чітко видно, що це протез для старшої людини – є пігментні плями, зморшки, опущена повіка й навіть вії зі сивиною. Ми додали вилицю, об’єм, щоб протез мав максимально гарний вигляд у профіль, бо ж більшу частину життя нас бачать саме збоку. Тому це дуже важливо для естетики й легкості протеза, – пояснює Таїсія Ярова.

Вона працює тут пів року. У Таїсії є вища художня освіта, середня медична й магістратура з біоінженерії, яку вона захистила у Львівській політехніці, де опанувала технологію виготовлення ортопедичних та реабілітаційних виробів медичного призначення. Таїсія впевнена, що центр екзопротезування – це не майстерня, бо кожного разу вона працює з лікарями.

– Це – симбіоз мистецтва та медицини. Часто протезування порівнюють зі спецефектами в кіно, але це зовсім різне. Силіконові наліпки можна зняти відразу. А протез має «жити» багато років. Тому враховують і стан шкіри пацієнта, і рубці, і запалення, чи порох, який залишається на обличчі, – додає фахівчиня.

За її словами, у Центрі можуть виготовити протези носа, вуха та інші малі форми. Обов’язково враховують їхні функціональні особливості. Якщо йдеться про протез носа, то він буде закривати слизову від пересихання й потрапляння пилу. Для цього використовують натуральні волосини, є й інші особливості. Протези пальців теж роблять естетичними, різних форм та відтінків. Таїсія каже, що фарби, з якими вона працює, із часом треба буде поновлювати. Та й протезування – це тривалий контроль та перевірка.

– З початку війни я хотіла серйозно займатися саме цією темою. Для цього багато вчилася, переймала досвід ізраїльських майстрів, працювала з протезистами Швеції та Америки, – зізнається Таїсія.

Війна, каже, теж не обминула її родину. Загинув племінник, тепер на фронті воює його молодший брат. Саме це спонукало Таїсію працювати в Центрі й опанувати цю справу.

МИ ФОРМУЄМО ВЛАСНУ СИСТЕМУ РЕАБІЛІТАЦІЇ

– Травми внаслідок бойових дій такі складні й багатогранні, що кожний пацієнт є для нас новим викликом як у ментальному розумінні, так і в протезуванні та відновленні. Для кожного ми розробляємо індивідуальний план реабілітації, де враховуємо всі ускладнення та застереження, – говорить керівник Реабілітаційного центру Олег Білянський.

Олег Білянський, керівник Реабілітаційного центру «Незламні»

За його словами, нині в них на реабілітації перебуває понад 170 військових. Є пацієнти, які мають до 45 оперативних хірургічних втручань. Лікарям часто доводиться стикатись із такими травмами, яких не було після Другої світової війни, і працювати з найскладнішими випадками.

– Сьогодні формуємо власну, українську, систему реабілітації та лікування. Тобто ми не можемо продублювати жодну з тих систем, що є у світі. Тому впродовж останніх років збираємо досвід усіх країн, наукових досліджень та освітніх платформ, – говорить Білянський.

Запитую про головні принципи в цій системі.

– Ми використовуємо різні методи, навіть ті, які ще не були поєднані. Наша реабілітаційна служба доєднується на етапі реанімації пацієнта, з перших годин його прибуття в Лікарню святого Пантелеймона. Тоді з ним починає працювати команда Центру: психологи, фізичні терапевти, за потреби – ще терапевти мови та мовлення, які також займаються проблемами ковтання, харчування. І ця мультидисциплінарна команда може збільшуватися. З деякими пацієнтами працює команда з 15 фахівців і більше, – уточнює Олег Білянський.

Каже, нині «візитівкою» бойових дій є черепно-мозкова травма. Багато пацієнтів мають комбіновані ураження, коли є травми спинного мозку, ампутація або кілька, переломи та пошкодження м’яких тканин. Досить часто пацієнти мають втрату зору чи слуху в поєднанні з ампутацією ноги або руки.

– У нас є правило – до кожного пацієнта ми маємо ставитись як до рідної людини, забезпечити найвищий рівень допомоги, – говорить Олег Білянський.

Він запевняє, що обладнання в центрі для реабілітації достатньо. Але основна цінність центру – фахівці.

– Починаємо проєкт з удосконалення водійської майстерності пацієнтів. Бачимо основну мету реабілітації в соціалізації людини. Хочемо не лише навчити пацієнта стояти, сидіти чи кроки робити. Питаємо, що людина хоче робити в подальшому житті, після того як випишеться. Пацієнти розповідають, що хтось хоче повернутися до роботи, хтось – навчитися ходити, щоб водити доньку в дитсадок, хтось – бігати, повернутися до боксу, футболу чи баскетболу. У різних видах активності ми бачимо мету нашої реабілітації, – додає Олег Білянський і наголошує, що завдання фахівців у Центрі – виробити в людини звичку не втомлюватися працювати над собою.